ім"я тобі благородство

[menudo_culete]

Звернення інтелігенції Львова проти полювання на відьом

http://espreso.tv/new/2014/02/25/zvernennya_intelehenciyi_lvova_na_zakhyst_rosiyskoyi_movy

Перший підпис - Юрія Шухевича

(виявляється, не всі знають, що це того Шухевича син).

Йому легко говорити по-російськи.

У 1946 Юрія відлучили від матері і помістили в дитбудинок для дітей «ворогів народу» на Донбасі. Двічі тікає і добирається додому, де його знову хапають. З 1948 року над 15-річним Юрієм розпочинається судовий процес і з настанням 16-річчя, Юрій Шухевич, засуджений радянським режимом (на підставі рішення спеціальної наради ОСО МВД СРСР в Москві) на 10 років у радянській тюрмі у Володимирі виключно за політичну діяльність його батька — Романа Шухевича.

В 1954 році, відбувши шість років тюремного ув'язнення (якщо не рахувати років дитбудинку), він підпав під дію закону про амністію неповнолітніх, однак знову був заарештований за протестом Генерального Прокурора СРСР: «Ю. Шухевича освобождать нельзя, так как он сын ликвидированного предателя и пособника фашистов Р. Шухевича».
...

У 1988 р. (55 років) закінчився термін заслання у Сибір. Після повної втрати зору в радянських тюрмах потрапляє у будинок для інвалідів.

У 1990 р. (57 років) отримує дозвіл повернутись в Україну. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D1%83%D1%85%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9-%D0%91%D0%BE%D0%B3%D0%B4%D0%B0%D0%BD_%D0%A0%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

================

Лише "дітей ворогів народу"?
Не лише. Що найбільше жахає

в історії тих часів - репресії проводились, як бурячки обшморгувались, як кропчик проривають.

той Шухевич, дитиною в табори закатаний, та російська мова...

Не можу не згадати. Мого покійного двоюрідного діда Дозика (Теодозій), сироту, вислали, бо підвернувся. Рознарядка. Баба моя (його старша сестра) розповідала: сусідка напоумила побігти до іншої сусідки - там квартирувало районне "начальство" (наше село тоді було районним центром). а "начальство" каже: жіночко, чого ви раніше не прийшли, їх вже відправили, зняти його з поїзда я не можу.
Добре начальство трапилося.
не виключено, що історія з начальством - сімейний міф.
Не міф - те, що вуйкові Дозикові було 14 років (прописом - чотирнадцять. Стільки моєму старшому зараз, і мені чорніє перед очима, коли я про все це думаю-згадую), і йому пощастило - він вернувся не через сорок років, а всього через тринадцять. Із почавленими між дверей пальцями, але ж вернувся.


Він був єдиний із моєї "місцевої" родини, хто любив мого тата-москаля, сина "окупанта".
Він - ніколи не "бойкотував" російської мови і російських письменників (добра радянська влада дала йому можливість вивчитися там, в Сибіру; він дуже багато читав).


...На моє одинадцятиліття мені подарували батьки двохтомник Чехова. Саме цей! :))  https://www.google.es/search?tbs=sbi%3AAMhZZiuHnQc9dKxhdl_1vwO_1UOn88Re9l1IPpT8_1d0n_14Y2xcKlrFruAj4Zjhr-i14J0n324TOCeqIkgyYIY4_1l7MuCv5rTB7azOcfAuP1I1FldQUOtlCXQ-UnTA9mm0mcjYZ1BNtssOGlmC-kAa8SkxQhT2ozDIZEyS7V3pU38vZFfwfUSJcNlzSaavjhQZSEHTGK0VxoMSR0geTXOchs8gjpx4_1NR9INooqhqiQ850aJFrVR5TYpPubVrO_1jkU8Lae2qjkB6W62lU7KRdlIy0iAbP2-UROwEA&ei=9sYNU8LUH-WU0AWD44CgCg&ved=0CAcQiBw

Якраз тоді вуйко Дозик зайшов до нас в гості. Йому аж очі загорілися, як побачив - о, у вас книжка нова...
"Це моє!!" - гордо влізаю.
"Ну що ти таке кажеш" - розважливо бурмоче вуйко, - "як то може бути твоє...".
Надмехосяша торжествено аки булька, розгортаю форзац і демострую дарчий напис!!
Вуйко Дозик промовчав з приводу мого воспітанія (і глобальних методів його :)) ).

А _як_ він гортав ті книжки, я пам"ятаю донині.

(Так дивно різні речі уживалися тоді в одній голові.
Я знала, чому і як в нього скалічені були ті пальці, що гортали сторінки.
І точно знала, що Радянська влада - це хорошо і правильно, а ті, кого вона перемогла, були... неправі. І мені ніколи б не спало на думку історію життя вуйка  Дозика якось співставляти з тією історією, якої нас навчали в школі. Я б навіть не зуміла цього вербалізувати. Психолог, що пройшов концтабори, розповідав, як колона в"язнів, маршируючи, дружно відверталася, коли бачили, що когось поблизу б"ють - так, мовляв, виготовляють рабську психологію.
Навіщо відвертатися?  Вищий ступінь - коли дивишся і не бачиш. Навіть не сліпа пляма. Ти бачиш біле.  Ти кажеш "чорне", твої губи вимовляють "чорне", бо ти на рівні підкірки знаєш, що зараз треба казати "чорне".)

Comments

[o-teren.livejournal.com]

Про дивні уживання в одній голові: колись з сестрою про це говорили - як в дитинстві офіційна версія могла співіснувати з тим, про що розповідали дідусь з бабусею. Справді цікавий феномен і мабуть поширений. Звісно намагалися якось узгодити обидві версії (ну, щось накшталт вашого "а ті, кого вона перемогла, були неправі."), але загалом це було як дві паралельні і рівноправні реальності. (Ви отоді не могли вербалізувати, а я й зараз толком не можу. З сьогоднішнього дня вигляда як шиза якась .)

[tin-tina.livejournal.com]

Якщо й шиза, то поширена: я думала точнісінько так само.

Цитата (про придушену українську пам'ять)

[livejournal.livejournal.com]

User chita_i referenced to your post from Цитата (про придушену українську пам'ять) (http://chita-i.livejournal.com/363712.html) saying: [...] Originally posted by at ім'я тобі благородство [...]

[tin-tina.livejournal.com]

Дякую. Я сама намагалася щось таке написати, але не дам ради. Може. завтра спробую.

[menudo-culete.livejournal.com]

Ви знаєте, це все неможливо осягнути. Постичь.

він виглядає настільки непохитно правильним - отой перший підпис Шухевича... інакше не могло бути. і вуйко Дозик в пам"яті зринув (у Вашому блозі я про нього колись Вам розповідала вже)... ні, неможливо висловити.

Як, ну як. Як люди можуть із безодні бруду, байдужості, страху смертного, звірячої ницості - винести причастя істиною. І таким причастям - не діляться... на нього прирікають... І як люди можуть витримати таке...
і знати, що будеш його нести завжди, той хрест, і ні-хто, і ні-що тобі його не полегшить...

[tin-tina.livejournal.com]

Так-так, я пам"ятаю ту Вашу розповідь. Хіба її можна забути?
Для мене саме такі люди є доказом того, що таки якась вища сила існує - і щось у нас є "по її образу і подобію"
Якби я врешті зібралася з силами щось написати на мовну тему (саме підходяща з огляду на сьогоднішній день...) то написала б, що перестати боятися російської мови - це потрібно нам самим. Не росіянам і не російськомовним українцям, серед яких чимало таких, кому я не вправі навіть шнурівки розв"язувати. Ви знаєте, про кого я.

[menudo-culete.livejournal.com]

о, так, їх багато (ламед вуфнікс є у всіх краях і народах; божже, як мене безмежно здивував, спантеличив один єврей, який дав мені зрозуміти, що ні, що то лише євреї "щитаються по правилах" :))))))) )

і я б навіть розгубилася, якщо то треба про когось конкретного вгадати :)).

а я от знала переконаного комуніста та ще й підполковника у відставці; не знаю, як би він на все дивився зараз... але він покійний давно.
Яка то була людина. Яка то була золота, достойна людина.

Правда, він був не просто військовий - а воєнний інженер ;)), а це una cosa aparte :)), свої особливості. На пенсії він носив синій робочий халат і працював в майстерні, лагодив медапаратуру, а також ВСЕ. А якби він дожив до інтернету та ЖЖ, даю руку на відруб - вів би воєнно-історичний блог :)))), то було його хобі.

Ви не можете собі уявити, як його любили всі, хто його знав - включно і з місцевими.
Я ніколи не чула, щоб він слово сказав українською мовою.

...Але здебільшого українці російської мови й не бояться :)), в цьому вони, власне, кардинально відрізняються від "екс-титульних".

А як хто боїться - то у мене така думка лукава заповзаєєєє...
До великих "боятелів" російської мови належить мій швагер. Він ну такий українець, такий українець, мало мєста - ...росіянин по татові, звичайно ж, і з якнайросійськішим прізвищем